Написано У кожного мешканця прихистку своя історія втечі від “русского міра”
В одному зі львівських притулків переселенці, які втекли від “русского мира”, мешкають однією великою родиною. За сім місяців люди із Запоріжжя, Донеччини, Луганщини та Херсонщини стали рідними. Разом готують, прибирають та мріють якнайшвидше повернутися додому. День із мешканцями прихистку провела журналістка “5 каналу” Марта Шикула.
У цьому притулку мешкають півтори сотні переселенців. Найстаршій із них – 85 років, найменші – ще не вміють ходити. Цей прихисток облаштував благодійний фонд, і намагається всіляко допомагати новим мешканцям.
“Люди в нас проживають дуже різні, але зараз ми проживаємо всі разом, однією родиною, є Запоріжжя, є Донецька область, є Миколаївська область, Херсонська але всі разом ми можемо готувати один борщ і він буде такий різнокультурний, разом можемо прибирати”, – каже керівниця прихистку Вікторія Фіогностова.
Потрапляючи сюди, відчуваєш себе ніби в гостях в одній великій родині. Хтось – прибирає, хтось готує, менші – навчаються.
Максим – із Дніпропетровщини, Наталя з Миколаєва – нині на одній кухні готують у тандемі.
“Будемо робити біляші та пельмені. От фарш зробили. А рецепт чий ? Більш мій. І тісто сам роблю”, – розповідає переселенець з Дніпропетровщини Максим.
Надія щойно повернулася з нічної зміни. У Львові переселенка з Херсону влаштувалася на роботу в ресторан.
Але жінка не думала покидати рідне місто. Аж доки окупанти її не затримали.
“На 9 травня вони свій концерт влаштували, а я їм свій. З сестрою та кумою понав’язували з нашого прапора стрічки і ми пішли розвішувати їх повсюди, де можна було і біля “України”, нас там і затримали. Вони мені приписували мітинг, що я підбиваю людей”, – каже переселенка з Херсону Надія Дурицка.
За кілька годин Надію відпустили. Тоді вона зібрала речі, дітей та поїхала до Львова, бо зрозуміла, що зі своєю проукраїнською позицією в Херсоні залишатися небезпечно.
“Я прекрасно розуміла що може трапитися, але це є наша земля і ми будемо її захищати, якщо ми їм не будемо доказувати що ми на своїй землі, що росія і Україна це 2 різні різниці. Будуйте там себе чого ви приперлася до нас, ми ж до вас не прийшли. Я не бажаю бачити їх тут. Зі своїм характером я б могла стояти і подавати патрони, щоб вони їх розстрілювали”, – каже переселенка з Херсону Надія Дурицька.
У сусідній кімнаті мешкає 56-річна Галина з Олешкова, що на Херсонщині. Після зустрічі з окупантами у жінки під оком досі синець. Росіяни побили Галину, коли прийшли у дім шукати її сина.
“Я звичайно не хотіла говорити, наслідки такі, мене побили. Одягнули на мене шолом від мотоцикла, думали синяків не буде, а він розбився і вийшло так що в мене пів лиця, отут ось зламана”, – каже переселенка з Херсонської області Галина Харенко.
Після пів року життя в окупації, коли було страшно навіть вийти на вулицю, Галина наважилася виїхати з міста.
“Тяжко було дивитися на людей, яких знаєш багато років і вони перевзулась дуже швидко. Влади нема ніякої, люди пропадають дуже часто в невідомому напрямку. Вони себе там поводять так ніби вони вже господарі. Я почувала себе там як в тюрмі, я не могла сказати слово”, – згадує переселенка з Херсонської області Галина Харенко.
У кожного мешканця прихистку своя історія втечі від “русского міра”. Дехто і досі не може оговтатися, а хтось почав життя з нової сторінки. Проте всі мають спільну мрію – щоби збройні сили України якнайшвидше вигнали ворога з нашої землі та повернутися додому.
Марта Шикула, Євген Радіон, Львів, “5 канал”
Читайте також: Двічі тікали від війни: як подружжя переселенців навчає дітей робототехніці та програмуванню ‒ сюжет
Підтримайте журналістів “5 каналу” на передовій.
Дивіться відео за темою:
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на “5 канал” у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
