Написано 
Ритуал екзорцизму не передбачає жодного діалогу зі злим духом. Кожний виступ екзорциста в медіа повинен бути схвалений єпископом. Під час проведення екзорцизмів медичне лікування переривати не можна…
Екзорцист — це не «партизан»
Останнім часом знову чимало галасу про екзорцизми й екзорцистів. У цьому контексті варто згадати, що про компетенції та обов’язки екзорцистів кажуть документи Церкви. Це може виявитися суттєвим і помічним в оцінці достовірності того, чого навчають — наживо і в мережі — душпастирі та проповідники, не раз посилаючись на власний досвід, пов’язаний із цим специфічним служінням.
Всупереч враженню, яке не раз можна дістати, екзорцисти це не якісь «партизани» душпастирського служіння, а їхні обов’язки, завдання та межі компетенції чітко визначає церковне законодавство.
Тільки від імені Церкви
2001 року Конгрегація Божого культу і дисципліни Таїнств затвердила літургійну книгу «Екзорцизми та інші благальні молитви» (далі: ЕіБМ), яку поточно називають ритуалом для відправи екзорцизмів. У Вступі й теологічно-пасторальному впровадженні цієї книги сказано:
«Церква діє в екзорцизмах не від власного імені, але виключно від імені Бога або Ісуса Христа, якому мають коритися всі створіння, також і диявол та злі духи» (ЕіБМ п 12).
Одразу ж в наступному пункті чітко пояснено, кому належить влада звершення т. зв. Великого екзорцизму (тобто дії, яку ми зазвичай маємо на увазі, коли говоримо про екзорцизми), а також кому й за яких умов її можна делегувати.
«Служіння екзорцизмів над одержимими підтверджує на підставі спеціального й чіткого дозволу місцевий ординарій, яким зазвичай є дієцезіяльний єпископ. Цей дозвіл належить уділяти тільки священникові, який відзначається побожністю, знаннями, розсудливістю і незаплямованим життям, а також спеціально підготовленому до цього завдання. Натомість священник, якому постійно або як виняток ввірено функцію екзорциста, нехай це діло любові виконує з довірою та смиренням під керівництвом дієцезіяльного єпископа» (ЕіБМ п. 13).
Варто звернути увагу, що знання і розсудливість визначено на одному рівні з побожністю і чистотою життя. Відповідно, духовні, моральні та інтелектуальні компетенції тут поставлено на одному рівні. Також чітко зазначено доконечність послуху екзорциста тому, хто делегує йому владу звершення екзорцизмів, тобто єпископу.
Читайте також:
Екзорцизм без дозволу Церкви — гріх
«Нехай не буде легковірним»
Від екзорцистів Церква вимагає передусім глибокої розважливості:
«У випадку якогось втручання, що вважається диявольським, треба насамперед, щоб екзорцист зберіг неодмінну і максимально враховану обережність і розсудливість. Перш за все, нехай він надто легко не вірить у диявольську одержимість людини, яка страждає на якусь хворобу, зокрема психічну».
«Нехай також не виказує віри, що йдеться про одержимість, коли хтось скаржиться, що зазнає особливих диявольських спокус, що він покинутий і пригнічений. Тому що це може бути ілюзія, створена його власною уявою. При цьому нехай екзорцист не дає себе обдурити підступними прийомами, якими послуговується диявол, що прагне ошукати людину й відвести її від наміру піддатися екзорцизмові, бо хвороба нібито суто природна або ж усе вирішують лікарі.
Необхідно всебічно дослідити справу, щоб переконатися, чи насправді сатана мучить когось, хто себе вважає одержимим. Екзорцист повинен правильно відрізнити випадок диявольської атаки від поспішного переконання, внаслідок якого дехто, навіть віруючі, гадають, що стали об’єктом чарів, уроку чи прокляття, кинутого іншими людьми на них, на їхніх близьких або на їхнє майно» (ЕіБМ пп. 14 і 15).
Впевненість, психологія і медицина
Перш ніж екзорцист розпочне служіння екзорцизму, він зобов’язаний осягнути «моральну певність», що ця людина насправді страждає від диявольської одержимості (ЕіБМ п. 16). А про цю «моральну певність» мова може бути лише після «вдумливого дослідження справи і запитання, мірою змоги, про думку фахівців у царині духовності, а за потреби — лікарів і психіатрів» (ЕіБМ п. 17).
Разом із поступовим розвитком психології та психотерапії стало складно припускати можливість «моральної певності» стосовно стану людини, якій потрібен екзорцизм, без консультацій із фахівцями у цих галузях. Стовідсотково джерелом цієї «моральної певності» не можуть бути самі екзорцисти — хоч би вони й були якнайпобожніше налаштовані. Зрештою, сам екзорцист повинен посідати принаймні початкові знання з царини психології.
Екзорцист, який відговорює від терапії або хоч би ставить під сумнів її потрібність, чинить повністю всупереч зобов’язувальним нормам, а отже — противиться Церкві, з дозволу якої сповнює своє служіння. Такий непослух ставить під сумнів не лише моральні риси самого служителя, але і в кінцевому підсумку також ефективність самого служіння.
Жодних розмов зі злим духом
Вражає, як часто в різноманітних катехизах, конференціях, ба навіть у проповідях можна почути «звіти» про висловлювання злого духа під час екзорцизмів. Не раз проповідники сприймають їх як своєрідне джерело теологічних знань.
Тим часом же вони не можуть у жодному разі бути сприйняті як вірогідне джерело, бо ж сатана це «батько брехні», а оскільки він дух, значно розумніший за будь-яку людину, то легко може її обманути — наприклад, уміло змішуючи свою брехню з крихтами правди. Ні на що не годяться присягання, що диявола змусила говорити правду Богородиця, або щось подібне. В таких випадках ми маємо справу з — жорстко кажучи — дурістю або пихою (не обов’язково усвідомленою) проповідника, який пропонує слухачам такі «одкровення» (!). Досить було би взяти приклад зі Спасителя, який у Євангелії неодмінно майже наказує злим духам мовчати — також і тоді, коли вони говорять правду про те, Хто Він. А під час спокушання Він відповідав дияволові виключно Словом Божим у вигляді цитат зі Святого Письма.
Читайте також:
Стережіться самозваних екзорцистів. Як розпізнати справжнього?
Не для «публіки»
Вказівки стосовно того, чи ділитися перебігом екзорцизмів, цілком чіткі:
«Екзорцизм належить звершувати так, щоб він виражав віру Церкви і не викликав асоціацій із магічними діяннями чи забобонами. Не годиться допускати того, щоб він став для присутніх видовищем. Не можна давати доступ до перебігу екзорцизму жодним засобам публічної інформації. Як екзорцист, так і учасники обряду повинні зберігати стриманість і не повідомляти про нього — ні до, ні після його звершення» (ЕіБМ п. 19).
Відповідно, розповіді про екзорцизми не повинні опинятися в книжках, інших публікаціях, ані тим більше надаватися на катехизах та реколекціях.
«Збірні екзорцизми»?
Зобов’язувальні документи Церкви стосовно теми, яку ми розглядаємо, згадують також про практики, які би можна було назвати певною формою «збірнх екзорцизм»в”.
Уже 1985 року префект Конгрегації віровчення кардинал Йозеф Ратцінґер писав у «Листі до місцевих ординаріїв», нагадуючи певні норми стосовно екзорцизмів. «Єпископів просимо бути уважними, щоб ті, хто позбавлений належної влади, не організовували зібрань, під час яких використовуються заради визволення молитви, в яких прямо звертаються до демонів і прагнуть пізнати їхню суть» («Inde ab aliquot annis»).
2000 року той-таки кардинал Ратцінґер підписав інструкцію щодо молитов із метою осягнення зцілення, яке походить від Бога, — «Ardens felicitatis desiderium». У п. 8 цього документу сказано: «Молитви екзорцизму (…) мають бути відділені від молебнів у намірі зцілення, літургійних і паралітургійних». А отже, вже сама ця Інструкція принципово виключає будь-яку можливість проведення «публічних» екзорцизмів.
Істинне благо чи популярність священника?
Беручи до уваги, що все служіння екзорциста «збудоване» на послухові Церкві, варто було би вельми уважно перевіряти — само з погляду послуху чітко викладеним у церковних документах нормам — ініціативи і вчення тих душпастирів, хто у своїй діяльності так охоче посилається на екзорцизми та отриману за нагоди їх служіння інформацію.
Тим більше, що «на шальках» цих терезів маємо зазвичай по одній стороні вірогідність Церкви, чиє завдання — проголошувати Євангеліє і берегти здоров’я (і духовне, і психічне) конкретних людей, а по другій стороні — щонайбільше тимчасову популярність того чи того душпастиря.
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia