Написано Слава Україні! Це – “Історія для дорослих”. Поговоримо про найважливішу націю путінської ерефії. Націю, яку президент України поставив на перше місце – у своєму зверненні до всіх поневолених москвою народів
“Дагестанці не мають гинути в Україні. Чеченці, інгуші, осетини, черкеси та будь-який інший народ, який опинився під російським прапором. Загалом майже 200 різних народів…”, – сказав Володимир Зеленський.
Президент так виділив дагестанців, бо саме вони з початком путінської мобілізації наважились вийти на вулиці і боротись з окупаційною владою за своє право жити. Бо солдатів-дагестанців загинуло в Україні – за опублікованими даними – найбільше з усіх народів рф.
От тільки проблема – нема такого етносу – дагестанці. Нема дагестанської мови чи дагестанських пісень. Зате історія знає героїв Дагестану, три російсько-дагестанські війни, а також те, що саме Дагестан найдовше з усіх народів рф опирався московському загарбанню.
Про це і поговоримо.
Усі випуски історії для дорослих дивіться за посиланням.
Усі революції в московії відбувалися у столицях. У 1905-му, 1917-му, 1991-му. Тому путін 2022-го до останнього не наважувався оголосити мобілізацію – щоб столиці не відчули злигоднів війни. Щоб жили сито і спокійно та не противилися його злочинам.
Тому на війні проти України гинули передусім жителі околиць імперії – Бурятії, Туви і Дагестану. Вони – найбідніші у рф, тому найохочіше йшли до війська – і поверталися в мішках.
Про Дагестан же усі заговорили після оголошення моГИлізації. Попри всі страхи путіна, столиці проти неї не повстали – а проголосували ногами. Багаті москвичі і петербуржці кинулися у літаки та автомобілі – і створили багатокілометрові черги на всіх виїздах з рф, щоб не загребли до війська.
А от знедолені дагестанці вийшли на вулиці. І не так, як у столицях. Дагестанці не підкорялися путінським поліцаям і бились за своїх. Небачене явище у заляканому і атомізованому російському суспільстві.
Чому? Причина, як завжди, в історії краю. Географічно він займає територію, співставну з нашим Донбасом, але удвічі менш заселений – всього близько 2,5 млн мешканців. Процент росіян там – менший ніж в Тиві, чи, наприклад, в Україні – всього 3,5%. Так склалось, не приживаються вони там.
А решта населення – хто? Дагестанці? Ніби так, але ні – бо немає такого народу. Дагестанська республіка – найбільш багатонаціональний суб’єкт російської федерації. Найчисельніші етноси тут – корінні кавказці, аварці і даргинці. Живуть в горах і передгір’ях Кавказу. Бо сама назва – Дагестан – перекладається як “країна гір”.
Але є тут і степи. Там живуть тюркські народи – передусім кумики. Жили колись і ногайці – але їх винищив шанований на росії полководець Суворов. Тепер у колишньому Ногайському степу живе не більше 40 тис. ногаїв – це лише близько 1,5% всіх дагестанців.
Але за місцевою традицією, ногайська мова тут – одна з офіційних. Взагалі офіційними тут вважається 14 мов: аварська, агульська, азербайджанська, даргинська, кумицька, лакська, лезгинська, ногайська, рутульська, табасаранська, татська, цахурська, чеченська і російська – куди ж без неї.
Тому Дагестан – це не тільки країна гір, але й країна мов. За легендою, коли Аллах летів над світом і роздавав народам мови, його мішок зачепився за гору і розсипався саме над Дагестаном. Тому щоб відрізнити своїх від чужих тут є своя “паляниця” – тобто скоромовка аварською мовою, яку може вимовити тільки корінний дагестанець.
“Якщо хочете перевірити, чи справжній перед вами аварець, попросіть його вимовити: “микьазаралда микьнусиялда ункъоялда микьго къверкъ къвакъвадилеб букIанила кьода гъоркь”. Це перекладається, як “під мостом квакали 8888 жабок”, – дають пораду в інтернет-мережі.
Але найбільша біда Дагестану – те, що розміщений він на стику цивілізацій – Європи, Азії і Близького Сходу. Тут, крізь дербентський прохід, пролягав один з відтинків Великого шовкового шляху. І сюдою проходили орди ледве не усіх можливих завойовників – аварів, гуннів, монголів і тюрків.
Народам Дагестану доводилося постійно знаходити спільну мову – і постійно проти когось воювати. Ні Чингісхан, ні Тамерлан, ні останній перський завойовник Надір-шах – не змогли повністю загарбати Дагестан. Навпаки – місцеві народи, кочівники і горяни, створили своєрідну державу – так зване Дагестанське шамхальство, у якому царів – шамхалів – обирали голосуванням, як королів у Речі Посполитій.
У період розквіту – у XVII ст. – войовничим шамхалам Дагестану платили данину усі сусідні народи, включно з азербайджанцями і грузинами. Казали: один аварець – мир, два аварці – бійка, три аварці – війна.
У 1594 р. на Дагестан вперше зазіхнув московський цар – син Івана Грозного, Федір. московити переможно вторглися до країни – і були з ганьбою розбиті і прогнані геть. З усіх учасників походу вижив лише кожен четвертий.
У 1604-му на землі шамхальства зазіхнув Борис Годунов. Захопив кілька міст, розмістив гарнізони й оголосив ці землі своїми. Народи Дагестану вкотре згуртувались, уклали союз з турками і кримськими татарами – і прогнали окупантів. Решткам навіть відступити не дали – винищили десятки тисяч московитів на Караманському полі неподалік від сучасної Махачкали.
Це відбило кремлю бажання сюди потикатись на довгих 118 років. Але у Дагестані почалися міжусобиці, а тиск сусідів – Туреччини та Ірану – посилився, тож вони самі попросили допомоги у московського царя Петра I. Достоту як ми у Переяславі.
А далі – те саме, що й у нас. Підкуп місцевих еліт, московитські фортеці й гарнізони, поступове позбавлення прав і свобод, руїна через постійні війни. І зрештою – повстання. Спочатку ногайців, потім чеченців шейха Мансура. Але не вистачало єдності – як за часів Дагестанського шамхальства.
У 1817-му московити створили Окремий кавказький корпус – і розпочали тотальну зачистку гір. Цю війну називають по-різному. У москві – Кавказькою, у Махачкалі – третьою російсько-дагестанською. Офіційно це найдовша війна в історії московії – бо тривала 60 років. Війна почалась у 1817-му при Олександру I, охопила весь час царювання Миколи I була завершена лише у 1864 році Олександром II.
Дагестан, Чечня і Черкесія об’єднались вже не довкола корумпованих москвою шамхалів і ханів – а довкола віри. Все почалося із повстання трьох імамів – проповідників, які оголосили створення на всьому Північному Кавказі ісламської держави – імамату. Перші вожді загинули в боротьбі – і імамом Дагестану і Чечні став аварець Шаміль, найшанованіший герой Кавказу з тих часів і донині.
Шаміль здобув десятки перемог над окупантами – а його нечисленні поразки ставали легендами опору. Так у 1839 р. імам був обложений 10 тисячами московитів у своїй ставці в аулі Ашульго. Відбив 4 штурми, перебив до третини нападників – а коли фортеця таки впала – вирвався з оточення, і ще 20 років бив москалів з подвоєною люттю.
Аул окупанти спалили, вбили дружину і дитину Шаміля – але відтоді Ашульго – місце паломництва для горян. Радянський поет, аварець Расул Гамзатов казав: хто ні разу не був на Ахульго – лише наполовину кавказець.
москва пояснювала свою жорстокість тим, що, мовляв, горяни – дикуни, навіть з трупів убитих знущаються. А що робили самі? Та саме те, у чому звинувачували. Тіло першого вождя повстанців, Газі-Мухаммада, москалі розіп’яли і возили підкореними територіями – щоб залякати.
А голову найкращого шамілевого полководця, Хаджі-Мурата – відвезли до Петербурга в музей. Ще раз – московити у цивілізованому ХІХ ст., як справжні дикуни, насолоджувались виглядом відрубаної голови ворога! І зараз – голова досі у них! Спроби дагестанських активістів повернути череп і належно поховати – безуспішні, бо в ментальності московитів нічого не змінилось.
московська жорстокість, і реакція, яку викликають московити у своїх противників, теж незмінна. Ось як її описав Лев Толстой у повісті “Хаджі-Мурат”: “Про ненависть до росіян ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до старого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така огида, бридливість і несприйняття безглуздої жорстокості цих істот, що бажання знищити їх, як бажання знищити щурів, отруйних павуків і вовків, було настільки ж природним, як самозбереження.
Шаміль зрештою програв, бо сили були просто неспівставні. Він, вже 65-річний дід, склав зброю – за обіцянку пощадити його бійців і дозвіл дожити віку в рідному Дагестані. Але обіцянки московитів – ну, ви знаєте. Шаміля відправили до Калуги – це місто у російській історичній області з романтичною назвою Нєчєрнозємьє. Від місцевого клімату імам різко захирів, і попросив перевести його на Кавказ – як обіцяли. Але ні – його відправили ще далі – зате південніше, до Києва. І вождь кавказьких повстанців понад рік провів у столиці повстанців українських. Жив на Печерську, у флігелі будинку князя Урусова на розі нинішніх вулиці Грушевського і Кріпосного провулку. Звідси Шамілю дозволяли виходити на прогулянки Маріїнським парком і милуватися Дніпром і пароплавами.
Про нашу столицю він писав так: “Місто Київ я вважаю одним із найкращих міст, які мені доводилося бачити в російській імперії, як за добрим кліматом, так і за гарним гористим розташуванням, що нагадує мені батьківщину, де я народився і виріс”.
Шамілевого флігеля давно нема, але на будинку, де він стояв – барельєф, з-під якого і звернувся до кавказців президент України: “Народи Кавказу! Зараз я перебуваю в тій частині Києва, де у 1860-х роках жив герой Дагестану та всього Кавказу імам Шаміль. Як бачите, Україна вміє шанувати ваших героїв”.
Вміє – і вміла. До шамілевого помешкання постійно збиралися натовпи вільнодумного київського студентства, а коли його кудись вивозили – до карети закидали переписані від руки рядки шевченкової поеми “Кавказ” – про шамілевих повстанців. Ці рядки досі зринають у найнесподіваніших місцях – як от у звільненій від московитів Балаклії.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
І Бог поміг – якщо не перемогти, то бодай вижити. Бо сусідів Дагестану московити піддали цілковитому геноциду. Як от ногайців у XVII ст. Або черкесів – у ХІХ ст. Від них на батьківщині залишилось тисяч 700 люду, а до 7 млн – розсіяно по світу, від Туреччини, Ізраїлю, Йорданії, Сирії – до США, Бельгії, Канади й Німеччини.
Вважається, що першим класичним геноцидом у світі було винищення вірмен у Туреччині 1915 р. Формат злочину – депортація з масовими убивствами в процесі. Але ні – першою такі злодіяння вчинила московія, просто до цього нікому не було діла. Зате тепер у ногайському степу – майже немає ногайців, а у Західній Черкесії – чи за самоназвою Адигеї – не залишилось черкесів-адигів. Бо це ласі приморські землі між нинішніми Сочі та Анапою.
Спитайте при нагоді у московитів, чиє місто Сочі – жоден не згадає про геноцид і депортацію черкесів царем Олександром II. Від великого народу у публічному дискурсі залишилась лише назва жупана з газирями – черкески, і м’якого білого сиру – адигейського.
“Я черкес, де моя нація? Визнайте геноцид!” – із такими гаслами черкеські активісти прийшли до посольства росії.
Дагестанців ця доля оминула, як і сталінські депортації кавказьких народів 1944-го. Тоді до Середньої Азії і Сибіру виселили чеченців, інгушів, карачаївців, терців, греків і месхетинців – але не дагестанців. Хтось це пояснює апаратними іграми в кремлі, хтось – страхом появи нового Шаміля. Але факт: дагестанські народи на всьому Кавказі чи не найменше постраждали від московської тиранії. Дотепер – бо зараз, як казав Шаміль – настав час істини.
росія залишилася сама. Уже ізольована та буде засуджена за цю війну.
“Кожен, хто підняв зброю проти істини, піднімає її на свою погибель”, – у кремлі, схоже, не знають цих слів імама Шаміля. Але ці слова повинні знати на Кавказі.
Як ви вважаєте – що обере Дагестан і інші народи рф – подальшу загибель від рук українців – чи повстання проти тюрми народів, росії? Чи зможуть у нинішніх нащадках Шаміля відродитись лицарі великі, Богом не забуті?
Підтримайте журналістів “5 каналу” на передовій.
Дивіться відео за темою:
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на “5 канал” у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
