Написано Наснилася мені мара, буцім троє колишніх учнів дрогобицької гімназії, вихованців геніального письменника і графіка Бруно Шульца, упіймали шефа дрогобицького ґестапа Фелікса Ландау, довго його катували в похмурому підземеллі, змусили зізнатися в потворних злочинах, аж він врешті помер, і тоді у залі залунав кадиш. Бо то була інсценізація "Санаторію під Клепсидрою" в похмурому місті Петербурзі. Ну, маячня і маячня, за сни зараз судять і карають хіба в Московії.
Та виявилося, що сон в руку. Український письменник, культуролог і куратор мистецьких проєктів Олександр Михед розповів у своєму акаунті на фейсбуку про огидну історію, що трапилася нещодавно в Німеччині: "У Гамбурзі, в театрі Thalia, відбулася премʼєра нової вистави російського режисера, друга Суркова, який закликав допомагати родинам російських військових, Кирила Серебрєннікова. Що ставити? Звісно, Гоголя. Звісно, "Вій". Звісно, у співавторстві з українським драматургом Богданом Панкрухіним".
Серебрєнніков урівнює катів і жертв геноциду, чиненого російськими нацистами в Україні
Окрім лондонського "українця" Панкрухіна, до вистави, прем’єра якої відбулася 3-4 грудня і яка повторюватиметься на цьому театральному майданчику усю зиму, залучені "українські" актори Вікторія Мірошниченко та Олександр Яценко. Сюжет вистави зводиться до того, що троє братів-українців упіймали російського вояка, посадили його до катівні й змусили тортурами зізнатися в страшних злочинах на українській землі. Притомна і добре поінформована людина розуміє, що це підле перекидання відповідальності за реальні злочини на жертв – ніколи не чув про українські катівні, либонь тому, що не читаю фейкових чекістських помийниць. Та й зізнанням, які вимушені тортурами, гріш ціна в базарний день, що також розуміє кожен освічений європеєць чи європейка.
Гоголівський Вій тут ні приший, ні прилатай виступає в ролі потворного ірраціонального і пекельного молоха війни, який втілює іманентне зло, і начебто однаково гидко діє на усіх учасників катастрофи. Серєбренніков урівнює катів і жертв геноциду, чиненого російськими нацистами в Україні, стверджуючи: "Війна хутко позбавляє людей людяності, і жодна культура не може запобігти найжахливішим злочинам" (цитую за захопленим відгуком у німецькому державному медіа "Дойче Велле". Проте чомусь як реквієм за "умученим" "мальчіком" (так з легкої руки російсько-американської професорки та журналістки Євгенії Альбац російські квазівільнодумні емігранти називають убивць-солдафонів, висмикнутих з сумнівного комфорту російської екзистенції, які дають дуба від гомеричного крадійства і нещадної тупості московитських командирів) звучить не "Мурка" і не "Нам нужна одна победа, мы за ценой не постоим", а "Пливе кача"!
Українські культурні маркери цілком свідомо й цинічно множаться на нуль, а водночас служать відмичкою до сердець і умів західних глядачів
Читайте також: Польові дослідження з прикладної русистики
Українські культурні маркери – і Гоголь, і пісня на слова Гренжі-Донського, що стала народною і від часів Майдану 2013–2014 років є реквіємом загиблим у боротьбі за свободу українським громадським активістам і активісткам та входить до протоколу меморіальних урочистостей власне у ЗСУ, ба навіть українська мова, вплетена в абсурдний наратив спектаклю, цілком свідомо й цинічно множаться на нуль, а водночас служать відмичкою до сердець і умів західних глядачів. І не варто баналізувати цю ситуацію, мовляв, та де там той Гамбург, і що то за погорілий театр. Далебі, Серебрєнніков – дуже реномований у світі режисер, зі славою "борця" з путінським режимом і політичного емігранта, хоча насправді він утік з Росії (точніше йому дозволили втекти) на початку путінської атаки на цілу Україну в лютому 2022-го, а раніше перебував під слідством і в арешті за сумнівними звинуваченнями в розкраданні бюджетних коштів, виділених на постановку спектаклів. Його роботи приваблюють увагу естетської пересиченої публіки, що стократ небезпечно саме зараз, коли на Заході дедалі гучніше лунає вигідний Кремлеві гомін: "Та набридла вже та війна, нехай уже ті українці відчепляться зі своїми претензіями, самі винні, що на них напали, і росіяни страждають від не менше, ніж вони". Путіну дуже потрібна передишка на фронті, щоб приготуватися до нової атаки на Україну та увесь цивілізований світ. І теза "Треба просто припинити стріляти" до спазматичного болю нам знайома, і ми знаємо, чим закінчуються такі лоботомії.
Ірина Цілик: "Нам доведеться ще багато спостерігати, як хороші росіяни по кістках наших убитих пнуться щодуху вгору аби застовпити собі місце під сонцем. Все, що ми можемо, – послідовно і переконливо протиставляти цьому свої власні голоси"
Годі тут втриматися від цитування акаунту української кінорежисерки Ірини Цілик: "Не скажу нічого нового, та все ж зайвий раз зауважу, що все, чим переважно займаються нині представники російської культури у світі, так це грою в перетягування каната віктимності. На всіх можливих майданчиках вони в різних формах галасують про те, що страждають не менше за українців, а, може, й більше. Чому це заходить німцям, я можу зрозуміти. Те, що решта європейців переважно не дуже прагне глибоко в цьому розбиратися, теж чудово усвідомлюю. Нам потрібно запастися терпінням, дуже ретельно запастися ним. Відчуття чорного безсилля, яке сьогодні наздогнало мене, не відпускає. Все це реально дно дна. Але ж ми розуміємо, що нікуди не дінемося від цього, і нам доведеться ще багато спостерігати, як хороші росіяни по кістках наших убитих пнуться щодуху вгору аби застовпити собі місце під сонцем. Все, що ми можемо, — послідовно і переконливо протиставляти цьому свої власні голоси. А як інакше — я не знаю".
І не намагатимуся сказати краще.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Павлишин – історик, перекладач, член Українського ПЕНу, викладач Українського католицького університету, оглядач Еспресо.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.